Від Харкова до Варшави: як складався шлях художника
Зміст
Мене часто представляють як українського художника, який живе в Польщі. Формально правильно, але за цим формулюванням стоїть довша історія, і вона пояснює, чому я пишу те, що пишу.
Лещівка
Я народився 1959 року в селі Лещівка на Черкащині. Це центральна Україна, недалеко від Дніпра — тієї самої річки, з якою все життя був пов'язаний Булгаков.
Про село в моїх роботах немає нічого. Ні краєвидів, ні хат, ні жанрових сцен із сільського життя. Це свідомо: я не вважаю, що місце народження зобов'язує писати саме його.
Але щось звідти лишилося — відчуття простору й тиші, у якому фігура людини важлива саме тому, що навколо порожньо. Це видно в композиціях, де двоє чи троє в кадрі, і більше нікого.
Дніпропетровськ
Художня освіта почалася там — педагогічний університет, художній факультет.
Це не академія й не інститут мистецтв. Педагогічна освіта дає базу — рисунок, живопис, композицію, — але вчить радше передавати ремесло, ніж бути автором. Багато хто на цьому й зупиняється.
Для мене це виявилося корисним: базові речі були закладені міцно й без претензії. Пізніше довелося переучуватися в частині мислення, але не в частині руки.
Харків
1983 року я вступив до Харківського інституту прикладного мистецтва. Спеціальність — монументальний живопис і архітектура інтер'єру. Закінчив 1989-го.
Це рішення визначило все подальше, хоча тоді я цього не розумів.
Монументальний живопис — це робота з великим форматом і з простором. Стінопис не можна побачити цілком з однієї точки: глядач ходить уздовж нього, і композиція має працювати при русі. Це вчить мислити не картиною, а послідовністю.
Саме звідти в моїх роботах цикли. Звичка думати серією, а не окремим полотном, прийшла з монументалки.
Архітектура інтер'єру дала друге: розуміння, що зображення існує в просторі, а не саме по собі. Робота, вирвана з контексту, читається інакше.
Харків тих років був сильною школою. Місто з традицією авангарду, де ще працювали люди, які пам'ятали двадцяті роки. Це не проговорювалося вголос, але передавалося.
1990 рік
Я приїхав до Польщі 1990 року, у тридцять один рік.
Причини були прозаїчними — той момент, коли все розпадалося, і люди їхали. Але вибір саме Польщі виявився вдалим не з погляду побуту, а з погляду роботи.
Польща на початку дев'яностих була місцем, де мистецтво мало значення. Не як індустрія — індустрії там ще не було, — а як спосіб розмови про те, що щойно сталося з країною. Це збігалося з моїм станом.
Перша персональна виставка відбулася 1991 року, у будівлі Сейму. Через рік після приїзду, майже без мови.
Що змінила Польща
З'явився Станьчик. Придворний блазень польських королів, який мав право казати правду, — фігура з чужої історії, яка виявилася про мене. Він увійшов у роботи через два-три роки після переїзду й лишився назавжди.
Це нормальний механізм: емігрант знаходить у новій культурі те, що пояснює його власне становище.
Змінився колорит. Українська традиція, у якій я вчився, тяжіє до насиченості й теплоти. Польський живопис — стриманіший, з великою роллю сірого й приглушених тонів.
Я не переходив на польську палітру свідомо, але за тридцять років вона проникла. Тепер мої роботи для українського ока стримані, а для польського — надто теплі.
Виникла дистанція. Це головне, що дає еміграція художнику. Ти більше не всередині контексту, а поруч. Речі, які на батьківщині сприймалися як само собою зрозуміле, стають видимими.
Цикли «Скотоферма» й «Критика влади» виникли саме звідси. З відстані видно механіку, яку зблизька приймаєш за життя.
Три ідентичності
Формально я український художник у Польщі.
Насправді складніше. У мене українське походження, польський контекст і роботи, які найчастіше відсилають до російської та світової літератури — Булгаков, Сервантес, Орвелл.
Ця мішанина не проблема, а робочий матеріал. Художник, який належить одній традиції, пише всередині неї. Той, хто належить кільком, змушений щоразу вибирати мову — і це змушує думати.
Часті питання
Чи повертаєтеся ви до України?
Це питання, на яке немає короткої відповіді. Роботи там не виставляються, зв'язки з художнім середовищем перервані давно. Але українське походження в них присутнє, хоча не як сюжет.
Чи впливає монументальна освіта на станковий живопис?
Так, і сильніше, ніж очікуєш. Звичка мислити серією й простором, а не окремим кадром, прийшла звідти. Усі мої цикли — по суті монументальне мислення в станковій формі.
Чому виставки тільки в Польщі й Австрії?
Виставкова географія складається з обставин, не з планів. Варшава, Лодзь, Сопот, Відень — це місця, де знаходилися люди, готові взяти на себе організацію.
Якою мовою ви думаєте про роботу?
Живопис не має мови, і це його перевага. Тридцять п'ять років у чужомовному середовищі не вплинули на роботу — на відміну від того, що сталося б із письменником.
Каталог доступних робіт із цінами — на сайті. Роботи можна побачити в майстерні у Варшаві за домовленістю.
